Осінь зачаровує, полонить дивовижними кольорами, незбагненною красою природи, дивує неповторними відтінками, веселить барвами, тривожить смутком, вражає безмежним небом, яке щомиті різне. Осінь різна. Осінь особлива. Осінь багата. То зігріває своїм ніжним теплом, то, несподівано ніби, лякає колючим вітром і затяжним дощем. Осінь дивовижна і неповторна.
Прощай осінь
Відшуміла осінь
Сивими дощами
Й тепло відлетіло
В вирій з журавлями.
Облетіло листя,
Вже дерева голі
Лиш здаля видніє
Ще зелена хвоя.
Почорніло поле,
І кущі тернисті
Лише червоніє
Калина в намисті.
(Олена Дишлюк)
Осінь бере своє
Осінь тихо листочки скидає,
Та дарує красу і дива.
Нам про неї усім нагадає
Шовковиста, м’яка трава.
Хори коників дзвінкоголосі,
Що цвіркочуть весь день до зорі.
Бо вже з вересня йде до нас осінь,
Висне сонце не так угорі.
І не так вже пече-припікає,
Хоч і щедро тепло роздає.
А вночі холодком потягає...
Кажуть: «Осінь бере своє»...
(Надія Красоткіна)
Осінній день березами почавсь.
Різьбить печаль свої дереворити.
Я думаю про тебе весь мій час.
Але про це не треба говорити.
Ти прийдеш знов. Ми будемо на «Ви».
Чи ж неповторне можна повторити?
В моїх очах свій сум перепливи.
Але про це не треба говорити.
Хай буде так, як я собі велю.
Свій будень серця будемо творити.
Я Вас люблю. О як я Вас люблю!
Але про це не треба говорити.
(Ліна Костенко)
ДИХАЄ ПРОЗОРА ПРОХОЛОДА…
Дихає прозора прохолода,
Верболіз закутався в туман.
З лісу, з поля, з сивого болота
Тихо підкрадається зима.
Краснобоке літечко зів’яло,
Яблуком скотилось за поріг.
Листя золоте нечутно впало
Килимом пухким до наших ніг.
На ромашках відцвіли росини,
Відсюрчали коні-стрибунці.
Перелітний птах у небі синім –
Мов сльозинка тепла на щоці.
На ланах із ранку і до ночі
Крають землю гострі лемеші.
Не зів’яло літечко, бо хоче
Залишитись у моїй душі.
Осінь
Давно вже попрощали нас
З-під неба журавлі,
Пташки замовкли у гаях
І втихло на землі.
Вже ліс убрав багровий трій,
Зав'ялий лист паде,-
В гостину з півночі до нас
Грізна зима іде.
Припали квіти до землі,
Туман наляг кругом,
Ще день, ще два - і всі поля
Заснуть глибоким сном.
Лиш розгулялися вітри,
Лісами зводять шум,
На нивах стебла гнуть сухі
І ломлять, мов на глум.
У хату діточки біжать:
"Де ділася весна?
Чому вже сонечка-тепла
І радості нема?"
Вже темна осінь надійшла,
Зів'ялий лист паде,
По листю повагом до нас
Грізно зима іде.
(Сидір Воробкевич)
Осіння палітра
Що за диво — осіння палітра!
Сум і радість в пейзажі звучить.
Онде квітка остання розквітла,
Павутинка в повітрі летить.
Листя золотом щирим палає
Під промінням осіннім палким.
Вітерець між гілками зітхає,
Зачарований дивом таким.
Ну, а небо — безмежне і синє
Заворожує серце умить.
Подих вітру — і листя осіннє
Все летить, все летить і летить...
(Надія Красоткіна)
ОСІНЬ
Осінь – де ти тепле літо,
Осінь – де ти зелен ліс?
Осінь – все дощем омито,
Осінь – мокре все від сліз.
Осінь – листя опадає,
Осінь – стелиться туман,
Осінь – журавлині зграї
В вирій відлітають десь за океан.
Сумно – холодно і сиро,
Пусто стало на полях,
Небо покривалом сірим
Опустилось низько і чіпляє дах.
Осінь – листя опадає,
Осінь – стелиться туман,
Осінь – журавлині
Осінь
Облітають квіти, обриває вітер
пелюстки печальні в синій тишині.
По садах пустинних їде гордовито
осінь жовтокоса на баскім коні.
В далечінь холодну без жалю за літом
синьоока осінь їде навмання.
В'яне все навколо, де пройдуть копита,
золоті копита чорного коня.
Облітають квіти, обриває вітер
пелюстки печальні й розкида кругом.
Скрізь якась покора в тишині розлита,
і берізка гола мерзне за вікном.
(Володимир Сосюра)
В примовклий сад відчинено вікно.
В сумного серпня шелести останні.
Замріявсь дуб у білім кімоно,
Полатаному клаптями туману.
Обабіч нього стихлі ясени
В досвітній сон занурені по горло.
В незайманість цієї білизни
Найпершу позолоту ронять гордо.
Лише повільно із долин печаль
Повзе угору із туманом срібним,
Бо вже з небес сумні дощі мрячать,
Розсипавшись над світлом дрібно-дрібно.
Неначе у знайомому кіно,
Я жду на щось далеке, призабуте.
Така красива осінь золота,
Палітра в неї дуже непроста.
Тонів й відтінків — не перелічить.
Вона у кольорі і в музиці звучить.
Красуня-осінь просто чарівна,
Уся барвиста й сонячна вона.
У золото убрана й жовтий цвіт
І став таким яскравим дивосвіт.
А в квітах нині скільки кольорів!
І клени, наче тисячі вогнів!
А небо-диво, синій-синій дзвін,
По нім хмарки пливуть з усіх сторін,
Неначе в морі білі кораблі…
Така казкова осінь на землі.
(Надія Красоткіна)
Осінню дмухнуло,-
Висохли квіточки,
Хмуро, безпритульно
Глянули садочки.
Жовкне і травиця.
Така її доля,
Хіба зелениться
Хлібець серед поля.
Хмара небо криє,
Сонечко не блисне,
Вітер вовком виє,
Дощ потомком висне.
Швидко погнав води
Струмок бистрохвилий;
Пташка від негоди
Подалася в вирій.
(П. Грабовський)
Осінь жагуча
Вечірній сон закоханого літа
і руки, магнетичні уночі.
Вродлива жінка, ласкою прогріта,
лежить у літа осінь на плечі.
Дозріла пристрасть до вогню і плоду.
Пашить вогнем на млосному щаблі.
І торжествує мудрий геній роду
всього живого на живій землі.
Ще літо спить, а вранці осінь встане —
в косі янтарній нитка сивини,
могутні чресла золотого стану,
іде в полях — вгинаються лани.
Близнята-зерна туляться в покоси,
біжить юрба червонощоких руж,
сплять солодко черкуси-негритоси,
біляві яблука і жовта раса груш.
Рве синій вітер білі посторонці.
А в серце літа — щедрий сонцепад.
І зливками розтопленого сонця
лежать цитрини, груші й виноград.
Загусне промінь в гронах перегрітих.
А ляже сніг на похололі дні —
жагучий сон закоханого літа
в холодну зиму бродить у вині!
(Ліна Костенко)
