Лірична поезія тримається не на сюжеті, «описаному» навколо життєвого матеріалу, а на емоційній багатомірності, з якої народжується ідейно-моральна і естетична істина.
В емоційній багатомірності зустрічаються, протидіють різні емоції, кожна з них викликає до життя свій неповторний образний світ, ці світи, стикаючись між собою, висікають іскри нових думок і почуттів,— багатогранна діалектика пронизує всю ліричну поезію.
Діалектичність може виявлятися в різних шарах — емоційному темпоритмі, ритмі, інтонації, лексичному, синтаксичному шарах, у тропіці, художніх концептах, асоціаціях, образності.
Отже, в ядрі структури ліричного твору — емоційний темпоритм і діалектичність, з них починається перетворення життєвого змісту в художній, з них розвивається крона ліричного твору із складним багатомірним переплетенням у різних шарах твору. Осягнути будову ядра, з якого розвивається структура, принцип багатомірних співвідношень елементів структури — це значить осягнути і соціально-філософський та художньо-естетичний зміст твору, і пафос авторської свідомості, форму і зміст твору в їх органічній єдності.
Спробуємо розглянути це на прикладі лірики раннього Тичини.
Діалектичність виявляється навіть у такому, перейнятому, здавалось би, тільки одним радісним світовідчуттям творі, як «Гаї шумлять». У поезії відчувається не лише та радісна зворушеність ліричного «я», що є предметом зображення, але й та, що переростає в певну тривожність передчуття: остання картина вечірнього неба, що відбилося в ріці, раптом обертається щемлячим акордом згасання безхмарного дня. Цей акорд готується і визнанням:
Схвильована неусвідомлена тривожність чуття живе насамперед в особливому емоційному темпоритмі твору: ми стикаємось із чергуванням рядків імпульсових і плавних. Емоційний темпоритм вірша створює враження настільки схвильованого мовлення, що від нього перехоплює подих. Якщо порушити темпоритм вірша, поезія пропадає, наприклад:
Темпоритм у даному разі (втім, як і завжди) є одним із важливих структурних елементів ліричної поезії. Зд-валось би, гармонійна картина в перших двох строфах цілком ідилічна, але схвильованість живе в особливому ритмі розповіді, поєднання ідилічних образів із схвильованим ритмом розповіді готує нас до чогось солодко-тривожного. Ми стикаємося з ним у другій половині вірша: це завмирання серця, що чекає кохання, прагне його, власне, вже кохає якийсь вимріяний образ. І тому, що цей образ поки що — мрія, легкий сум і щем сповнюють серце — все це і виливається в останній строфі.
Перехід від радісно-ідилічного настрою до світло- прекрасного суму відбувається через образ замріяного (і тому близького образові автора) гаю, а щемлива нота матеріалізується в образі поколотого золота, тому що слово поколото, так чи інакше, а несе в собі значення чо-гось розбитого, непоправно порушеного в своїй цілості. Схвильованість, незвичайність емоційного темпоритму закріплюється в образі ріки, що «горить — тремтить, як музика». Так дві настроєві лінії — одна, що йде від нав-колишньої краси, і друга, що йде від тривожного серця поета, стикаючись, розряджуються в останній строфі.
У раннього Тичини природа — це завжди стан душі, при всій зовнішній об’єктивізації картин лишається імпульсивність емоційного темпоритму у зіставленні «я» і природи. Ця імпульсивність на перших порах для поета була формою вираження соціальної суті. Вона полягала в тому, що ліричне «я» Тичини було сповнене передчуттям революційної грози, свободи і високого розвитку людської особистості, розвитку художника в людині.
Так, у вірші «Арфами, арфами...» важлива не лише радісно-піднесена картина весни, але і настрій та емоційна оцінка, закладені в тропіці. «Пряму» змісту цього вірша можна виразити дуже просто: 1) Іде весна; 2) Будуть грози; 3) Дивлюсь я: після грози біжать поточки; 4) Цікаво, якою для мене буде саме ця весна.