Тема добра хвилювала поета ще тоді, коли він писав «Гайдамаки» («А онуки? їм байдуже— панам жито сіють...»), і тоді, коли писав: «На всіх язиках все мовчить, бо благоденствує!» Отже, цей образ (так само, як і образ України й Дніпра) пов’язує вірш «І виріс я на чужині» з усією поетичною образною системою Шевченка.
Ще одна образна пара в системі цього вірша: «І я, заплакавши, назад поїхав знову на чужину»; «Дивитись, плакать — і мовчать!» Цей повтор знову ж таки передає стан страждання і дома, і на чужині. Ми могли б зараз підсумувати: є цілий образний комплекс, що виражає біль поетової душі, яка прагнула рідного краю.
Добро — це одне із поетичних понять, яке також проходить через увесь вірш:
Аж бачу, там тільки добро,
Де нас нема...
Щоб доля добрая любила її дитину...
То скрізь здається любо, тихо,
І на Україні добро.
І скрізь це «добро» фігурує як бажане, а не як суще.
Особливо тісний внутрішній зв’язок, який, власне, і замикає всю структуру вірша, зв’язок між картиною того «хорошого села», де «аж страх погано», і того села, про яке мріє поет.
Перша картина страшна не лише тим, що «чорніше чорної землі блукають люди» і т. д., а й тим, що змальовує лихо, яке запанувало, утвердилося: «•Повсихали сади зелені, погнили біленькі хати, повалялись, стави бур’яном поросли». Але і цей процес постає незакінченим, отже, й досі: «Німі на панщину ідуть і діточок своїх ведуть!..» Картина, вимріяна поетом, перегукується із реальною як картина майбутнього відродження: «...Старий Дніпро, неначе в молоці дитина» (ніби одмолодів), «А понад ним зеленіють широкії села» (порівн. «село неначе погоріло»); «А у селах у веселих і люди веселі» (порівн. «Неначе люди подуріли»).
Отже, весь вірш «І виріс я на чужині» — це складна двочленна структура, де теза, висловлена в початкових рядках, заперечується всім розгортанням авторської думки.
Аналізуючи суперечності, ми переконалися, що всі елементи твору пов’язані в одну систему. І зв’язок між
ними здійснюється через повторення деяких елементів. Саме вони і зв’язують окремі частини в одне ціле: повторюючись, вони повертають нашу думку до того, що ми читали раніше, і другим планом воскрешають у нашій уяві прочитане, примушують нас зіставляти, порівнювати його з тим, що ми читаємо в даний момент. З цих же зіставлень і порівнянь і народжується те всезагальне відчуття кривди, страждання, болю за народну землю, невмируща надія на майбутнє, які і складають основний пафос твору.
Ми весь час розглядали форму вірша, його загальну структуру. Але хіба могли ми обминути зміст кожного елемента твору, і хіба із загального аналізу цей зміст не постав конкретніше? Щоправда, вірш «І виріс я на чужині» за програмою вивчається у шостому класі, і, звичайно, учням не варто говорити про структуру, вводити також і інші нові поняття, але використати наслідки подібного аналізу, гадаємо, можна. Можна розглянути загальну будову вірша, його зміст, потім показати учням, як протягом вірша щоразу висловлюється думка і заперечується, пояснити значення повторів, зв’язок між різними картинами села і т. д.— все це цілком доступне для розуміння шестикласників, і все це, гадаємо, в якійсь мірі буде виховувати у них ставлення до елементів, форми як до елементів значущих, а до художньої форми як форми змістовної. Зрештою, здається, таким шляхом можна досягти того, щоб учні, говорячи про художній твір, не відбувалися загальниками типу «письменник викриває» або «письменник оспівує», а розкривали б конкретну соціально-естетичну суть цих нонять у кожному художньому творі.
Складнішу стильову структуру мають твори, в яких, крім суб’єкта оповіді, виступають персонажі. Тоді вступають у взаємодію узагальнююча теоретична свідомість автора і індивідуальна свідомість персонажів. Як правило, початок твору — це вихідна семантична система, в якій виражається вихідна точка зору автора, це, так би мовити, і є перший член загальної структури твору. Під семантичною системою будемо розуміти поєднані за певним принципом семантичні нашарування і зрушення, актуалізовані значення.