Весь цей короткий монолог з деякими семантичними зрушеннями і низкою актуалізованих семантичних значень і нашарувань, які, до речі, творяться тут і за рахунок експресивного синтаксису, готують основне семантичне зрушення, яким і завершується вступ: «Доля! — сказав би ти. Так! У справедливих армій доля завжди прекрасна».
Яке глибоке семантичне зрушення, яке багате нашарування у слові доля! Доля у розумінні ворожого солдата — це фатум, неминуча приреченість, щось вище за волю людини. «Так!» — ніби погоджується оповідач, а насправді заперечує таке розуміння долі: «у справедливих армій доля завжди прекрасна!» Тут доля — не всевладний фатум, а те, чого заслуговує людина всією своєю діяльністю. Доля ставиться в пряму залежність від справедливості, гуманізму ідеалів.
Увесь вступ з великою ліричною силою виражає авторський ідеал: перемогу над фашизмом, над загарбництвом, над злом і неправдою, торжество людини над звірством. І саме цей ідеал зумовлює всю його побудову.
Подальше розгортання роману — доказ тези про щасливу долю справедливих армій, висловленої у вступі.
Таких прикладів семантичних зрушень у «Прапороносцях» чимало. Ми не будемо зупинятися на тих, які вже були предметом розгляду в багатьох працях. (Наприклад, символічне значення букви «Л» і стрілки, що вказує на захід). Візьмемо епізод з картою Чернігівщини, яку звідкілясь принесли батальйонні розвідники, думаючи, що це карта Угорщини. Іван Антонович, невдоволений тим, як складена карта Чернігівщини, збирається «сам скласти карти тих будапештських кварталів, у штурмі яких він брав участь». На кепкування молодих офіцерів він відповідає:
— Ніколи не втрачайте почуття перспективи. Пройдені шляхи мусять бути зафіксовані. Ось...— він підіймав заяложений блокнот. В тому блокноті — всі знали — старанно було занесено весь бойовий шлях Івана Антоновича. Блокнот був пахучий, він лежав у сумці поруч з туалетним милом. На аркушиках блокнота розкреслені схеми, а під ними внизу — пояснення маршруту. Ці додаткові нотатки Іван Антонович, користуючись термінологією топографів, називав легендами.
— Дітям передам! — погрозливо казав він і ховав блокнот з пахучими легендами до своєї пузатої польової сумки,
Переосмислення слова пахучий, семантичне зрушення в ньому, здається, не потребує додаткових пояснень.
Візьмемо для прикладу уривок з вступної частини повісті Панаса Мирного «Лихі люди» від'слів «Повітря було чисте, прозоре» до слів «зло царювало у тій страшній схованці». Виберемо із опису ранку все, що означає світло, рух, звуки, наприклад: «Повітря було чисте, прозоре. По йому, знай, то сюди, то туди літали іскорки сонячного світу: то закручуючись у круги, то вистрибуючи одна поверх одної, як сніг у завірюху» і т. д. «Обізвалась трава голосами тисячі своїх жильців... окликнулись луки сотнями перепелів... Заревли корови... закричали гуси. Усе рушилось. Прокинулися і люди; протираючи очі, заговорили... Пішов їх глухий гомін від краю землі і до краю...».
Ми бачимо, що у змалюванні світанку рух, світло, звуки постають як вияв життя. Саме таке значення актуалізується в елементах цілої картини, аж поки автор не підсумує це певним семантичним зрушенням, нехай хоч і звичною метафорою пісня життя: «І все злилося у одну пісню життя».
Змалювавши ранкове пробудження природи, так би мовити, у світовому масштабі, оповідач переключає картину в конкретний план: «І місто П. зраділо ясному світові: усе кругом заворушилося». І тут продовжують актуалізуватися значення, пов'язані з життям: рухаються вози на базар з усякою всячиною, торгуються покупці, прокидаються жильці.
Проте в цій конкретній картині ми помічаємо і порушення гармонії: виявляється, що зерно, яке лежало на возах, було добуте нелегкою працею, а «коло возів, нарівні з волами, пленталися похмурі хазяїни того добра».