Ліричне «я» поета — те ж саме, що й «автор», тобто певна точка ,яору на світ. Ліричне «я», від імені якого мовиться, наприклад, у «Кавказі» Шевченка, — це людина, сповнена гніву, обурення до царизму і поваги до народів Кавказу, які борються проти завойовників; людина, сповнена віри в те, що «Встане правда! встане воля!» Ліричне «я» поета тут виражається яскраво і багатоаспектно.
Крім «автора» або ліричного «я», може бути ще «ліричний герой». Не слід думати, що він є у творчості кожного поета. Ліричний герой — особлива форма вираження авторської свідомості.
Ліричний герой — це і носій мови, і предмет зображення; він відверто стоїть між читачем і зображу-ваним світом, увага читача зосереджена на ньому: який він є, що з ним відбувається і т. д. Для ліричного героя характерна внутрішня ідейно-психологічна єдність: в різних віршах він розкривається як єдина людська особистість у її ставленні до світу і до самої себе. Внутрішня цільність образу може поєднуватись із соціально-біографічною визначеністю, часом цикл віршів будується на епізодах, фактах життя поета. Ліричного героя часто ототожнюють з образом поета. Прикладом може бути ліричний герой у творах Володимира Сосюри. У «Червоній зимі» і низці ранніх ліричних творів Сосюри ми спостерігаємо ліричне «я» поета, яке само по собі стає предметом зображення, для нього характерна не лише внутрішня ідейно-психологічна єдність, але й біографічна конкретність. Ми дізнаємося, що носій мови — з шахтарів, з села Третя Рота, що він ходив на содовий завод до Сущенка на заробітки, що в нього є мати і сестра, був брат, який чекав подарунка з фронту — галіфе. Всі ці подробиці розкривають глибше внутрішній світ ліричного героя і роблять розповідь достовірною, допомагають сплавити в одне план зображення узагальнено-історич- іний з індивідуальним.
Саме через це сплавлення двох світів «Червона зима» набуває значення твору, де неповторно відбився процес прилучення одиниці до мільйонів, які йшли на бій за новий світ.
У ліро-епічному творі може бути оповідач-маска. Так, у сатиричній поемі Т. Г. Шевченка «Сон» опо-
відач ніби безтурботна людина, яка бенкетує «в неділю і в будень»:
Отак, ідучи попідтинню з бенкету п’яниЬ уночі,
Я міркував собій Ьдучи...
Цей оповідач поданий у ліричному плані, його мова — гостра критика життя в царській Росії, вона просякає кожен рядок, вона у мові оповідача навіть тоді, коли він говорить про своє бенкетування: «Я свою п’ю, а не кров людськую». Отже, образ безтурботної підпилої людини — маска, за якою автор, гнівний викривач тогочасного ладу, хоч і весь сон подається, як «напричуд дивний», що приснився п’яному.
Якщо ж у ліричному творі об’єктивізовано змальовується образ людини, тоді це — ліричний персонаж. Приклади — Хома Метелик у вірші «Урожай» Андрія Малишка, Микита у його ж творі «Дядько мій, Микита чорнокнижник», дядько Тодось у творі Максима Рильського «Тодось» (це здебільшого вірші — ліричні портрети).
Є ще така форма вираження авторської свідомості у ліриці, як «рольова л і р и к а». У рольовій ліриці автор ніби перевтілюється в іншу людину, наприклад, П. Тичина в «Пісні трактористки» веде оповідь від імені дівчини: «Літом я робила в полі...»
Інший приклад рольової лірики—«Листи до поета» П. Тичини. Три листи — три різні авторки: перший лист від імені дівчини-інтелігентки («Еллади карта, Коцюбинський, іна етажерці — лебідь...»), другий — від імені селянської дівчини («Ви десь, мабуть, не з наших сел, або ж... о ні, не смію...»), і третій — від дівчини-кому- ністки («Я комуністка, ходжу в «чужому», обрізала косу...»).
Кожна з трьох авторок по-своєму оцінює поезію Тичини. Насправді ж це сам Тичина роздумує над соціальною значимістю своєї творчості, зважує всі за і проти. Перша авторка захоплена тим, що в його поезії є «сонце, співи, і Ви, і день весняний», вона над книжкою його поезій «сміялася, ридала». Авторка другого листа вважає, що в нього «у книжці неживе, а тут живе, сміється...».